Ніщо так не красить людину, як її глибоке географічне мислення

Що в імені твоїм, сумщино!

В умовах сьогоденних суспільно-політичних реалій в Україні особливої актуальності набуває таке поняття, як історична пам’ять. Загально відомо, що носій національної ідентичності сприймає своє життя як продовження історичного ланцюга нації, проте самоідентифікація українця на сьогодні ускладнена тим, що сьогоднішнє інформаційне поле в Україні позначене присутністю принаймні трьох різних моделей пам’яті: української, російської й радянської. Якщо дві останніх співіснують доволі мирно, то з українською вони вступають у суперечність не лише на рівні колективних шарів свідомості, але й торкаються індивідуальної пам’яті людини. «Таким чином, мова у даному випадку йде про кризу історичної ідентичності індивіда, коли він губиться й однозначно не впевнений відносно того, з якими історіями потрібно пов’язувати себе, а з якими не варто, та як інші індивіди будуть реагувати на певний вибір його історичної ідентичності, якщо ж він усе таки буде здійснений».

У цій ситуації потрібно знаходити орієнтири, авторитет яких був би незаперечним і перевірений часом. «Для України порятунком від хвороб цивілізації, – зазначає М. Дмитренко, – завжди був фольклор – та усна народна творчість, що пройшла органічний шлях еволюції від архетипу до стереотипу й генетично закодувала в образах-символах безсмертні смисли буття» .

Код історичної пам’яті присутній в усіх без винятку жанрах уснопоетичної творчості, проте в деяких він дещо затемнений плетивом художніх образів, а в інших лежить на поверхні. До таких варто віднести народну прозу, яка на сучасному етапі є одним із найпоширеніших видів фольклору. В її масиві виокремлюється значний сегмент документальної прози, до якої належать легенди, перекази та народні оповідання – меморати. У свою чергу легенди та перекази поділяються на історичні й топонімічні, міфологічні та релігійні (або ж апокрифічні). Усі ці види народної документальної прози на сьогодні активно функціонують, залишаючись важливим джерелом формування історичної й культурної пам’яті та компенсуючи до певної міри деформаційні впливи глобалізаційних процесів.

Історико-топонімічні перекази завжди чітко локалізовані й прив’язані до конкретних місць та визначних постатей, чиє життя або діяльність пов’язані з ними. Із цих строкатих регіональних полотен і складається загальнонаціональна історіософська картина, базована на народній пам’яті, яка може помилятися в деталях і забувати подробиці, але завжди точна в оцінках.

Кожен етнографічний регіон України має свою багату історію, відбиту в легендах і переказах. Своєрідною і яскравою є історія та культура Слобожанщини – краю, який почав активно заселятися з 50-х років XVII ст. «Перше значне переселення народу з польської україни приходиться на велику епоху в народному житті – Хмельниччину, – зазначає Д. Багалій. – Друге переселення було у 1659 р., але найзначніше – в тяжкі часи руїни». Переселенці принесли із собою свою традиційну культуру та мову: «Населення Слобожанщини склалось з ріжних етнографічних поділів українського народу і через те, як воно звичайно буває, й українська мова тут витворилась не задніпрянська, не галицька, не чернігівська, а власна місцева, немов середня між ними».

Разом із творенням мови почався новий етап формування історичної пам’яті, який, зокрема, віддзеркалився в різного роду топонімах: ойконімах, гідронімах, оронімах, а також у пов’язаних із ними топонімічних переказах.

Адміністративно-територіальний устрій Слобожанщини повторював традиційний для України принцип поділу на полки. Протягом другої половини ХVII ст. було утворено п’ять полків – Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький. Об’єктом нашого дослідження є топоніміка і пов’язані з нею перекази Північної Слобожанщини, що постала з Сумського і Охтирського полків.

Сумський полк сформувався в 1652–1658 рр. переселенцями із Правобережної України, які на чолі з Герасимом Кондратьєвим заснували м. Суми. У 1732 до складу полку входили 20 сотень: дві Білопільські, Бишкинська, Ворожбянська, Краснопільська, Недригайлівська, Новоміська, Нижньосироватська, Верхньосироватська, Сумська, дві Суджанські, Ольшанська, Перекопська, Рибницька, Стецьківська та ін.

Охтирський полк був сформований у 1655–1658 рр. також переселенцями із Правобережної України. У 1732 полк поділявся на 20 сотень, адміністративними центрами яких були міста Охтирка, Богодухів, Боромля, Грайворон, Коломак, Колонтаїв, Котельва, Краснокутськ, Мурафа, Рублівка, Хухра та ін. На той час на території полку існувало 13 міст, 63 села й слободи, 11 хуторів.

У сучасних межах ця територія охоплює південну частину Сумської області: повністю або частково 9 районів Сумської області належать до Слобідських земель, складаючи їх північну частину.

Переселенці принесли на нові землі свої рідні назви. «Ось чому Західна і Східна Україна має багато спільних топонімів: Великий і Малий Самбір на Сумщині, Самбір, Старий Самбір у Львівській області... Бойки, гірські українці, які живуть у Карпатах, заснували села Бойки, Бойківщина, що розташовані в Полтавській і Сумській областях. На Сумщині і Полтавщині є села, кутки, вулиці, що мають назву Грунь. Так гуцули називають горб, підвищення» .

Частина новостворених ойконімів базувалась на назвах річок і городищ. Такі назви часто мають неслов’янські корені й затемнену етимологію. У першу чергу це – Охтирка й Суми. Обидві назви виникли на основі гідронімів – назв річок, на яких були засновані поселення, і мають, на думку мовознавців, тюркське або готське походження. Проте слобожанам було важко змиритись з незрозумілими назвами, і народна етимологія запропонувала своє розшифрування. Так, за популярним і донині народним переказом місто Суми отримало свою назву від того, що отаман-осадчий і перший полковник новоствореного Сумського полку Герасим Кондратьєв знайшов на місці майбутнього поселення три мисливські сумки, повні золота. Ця легенда знайшла відображення в гербі міста та пам’ятнику сумці. Інший, менш поширений переказ, пов’язує цю назву з тим, що люди тут сумували, адже характерною рисою слобідських поселень є активне використання відприкметникових назв, пов’язаних з емоційним станом: «Назви Веселе, Благодатне, Веселий Гай, Весела Долина, Весела, Веселинівка переважають на півдні і сході України. Їх можна було б назвати топонімами стану душі».

Щодо назви Охтирка, то народні перекази намагаються пояснити її, як спотворений вигук «ах, дирка!», який вирвався з вуст цариці, котра переїздила через дірявий охтирський міст. У цьому переказі збігаються дві характерних тенденції – приписування першоназв «культурним героям» – царям, царицям, гетьманам тощо. На Слобожанщині – це найчастіше цар Петро І і цариця Катерина ІІ, які фігурують у багатьох місцевих топонімічних переказах. Народна логіка використовує історичні факти короткотермінового перебування цих монархів на території України й приписує їм творення сотень топонімів. Подібні факти наші експедиції зафіксували й на території Росії – у Курській області, частина якої входила до Сумського слобідського полку. Другим прикметним фактом є спроба пояснення іншомовних назв через подібні слова або вирази рідної мови, які схожі за звучанням. Наприклад, про село Бездрик місцеві старожили свідчать: «Якийсь пан, їдучи до своєї знайомої пані на гостини, зав’яз у глинистому багні візком і ніяк не міг вибратись. У розпачі він назвав це місце «бездном». З часом це слово трансформувалось в «бездрик» . А про село Могрицю народний переказ свідчить, що там орудувала розбійницька ватага, але згодом шляхи почали надійніше охоронятися, а місцеві жителі чинили опір, тож розбійники зібрались на раду, де й вирішили припинити розбій, а «на знак такої згоди тут же поділили награбовані скарби і випили добрий «могорич» (могорич) і вирішили називати село «Могриця» від слова «могорич» .

Проте, слід відзначити, що «темних» за семантикою назв не так уже й багато на цій території. Переважно, це тюркізми, але більшість із них була поширена на той час у мові козаків (Байрак, Амбари, Бакша, Караван, Курган, Байрак, Курмани), а відтак зрозуміла й без перекладів.

Подекуди топонімічний переказ твориться не на основі історичних фактів, а на основі семантики назви, наприклад: Недригайлів, «бо козаки не здригнулись перед ворогом»; Лебедин – «татари полонили молодят, які просили Бога про звільнення і перетворились на білих лебедів та й вилетіли у вікно»; Краснопілля – «колись якийсь цар вийшов із своєї карети і побачив поле, засіяне маками красними. І сказав: «Яке красиве красне поле маків. Нехай ця місцевість буде називатися Краснопілля» або варіант: «Була велика війна з татарами. Утром вийшла вдова, подивилася кругом і не побачила ні однієї живої людини, а тільки великі калюжі крові. Вона ридала, і де падали сльози, там проростали маки. Коли мимо їхали козаки через поле до засічної лінії, вони злякалися – все поле було красним. Один сказав: «Це красна земля». Тоді і назвали Краснопіллям»; Кровне – «тут під час боротьби з татарами пролито багато крові» або «перші поселенці назвали своє село так, тому що воно було їхнє «рідне», «кровне»; Сироватка – «Після війни з турками йшли солдати, а біля селища, яке ще не мало назви, стояв дід, високий на зріст, і попросили солдати в цього діда води напитись, а той відповів: «Води немає». Колодязів було мало, воду брали з далеких криниць, і дід дав солдатам напитися сироватки, ті були задоволені й відповіли: «Нехай ваше село буде «Сироватка». Спочатку називали «Вища Сироватка», бо той дід був високий, а потім стали називати село Верхня Сироватка, бо розташоване вище від сусіднього села НижньоїСироватки» .

Переважаюча більшість ойконімів пов’язана з іменами першопоселенців і походить від їх імен, прізвищ або прізвиськ: Кальченки, Кандибине, Катеринівка, Коваленки, Котенки, Кравченкове, Максимівщина, Марківка, Мар’янівна, Москаленки, Новоандріївка, Новоіванівка, Новопетрівка, Олександрівка, Олексенки, Омельченки, Павленкове, Павлівка, Кириківка, Сидорова Яруга, Дмитрівка, Ігорівка, Карпенкове, Миколаївка, Михайлівка, Нечаївка, Романчукове, Харченки, Олександрівка, Олексіївка, Павленкове, Падалки, Панченки, Парфили, Сіренки, Сіробабине, Шумили, Щетини, Яроші, Саї. Майже в кожному з цих сіл місцеві старожили зберігають у пам’яті перекази про засновників і першопоселенців, від яких лишилось, часто-густо, лише ім’я, до якого припасовується мандрівний сюжет. Так, за місцевим переказом, село Підліснівка завдячує своєю назвою сотнику з Київщини Василеві Підлісному, який з козаками, жінками, діть­ми оселився на нових землях, по обидва боки родючих берегів річки Білої Гуски. Поруч оселився запорожець Михайло Вирвидуб, на честь якого село назвали Новомихайлівкою. А дружину взяв із сусідньої Маловидівки, яку переказ називає Миловидівкою, бо там лише миловидні дівчата жили . У багатьох випадках подібні сюжети – лише фантазія, заснована не на фактах, а на історичній типології: оскільки всі села заснували козаки-переселенці, то й наше село заснував козак, ім’я якого збігається з назвою села: «Кириківка виникла, коли люди тікали від поляків, і одні прийшли сюди з осавулом Кириком. Їм ця місцина сподобалась, і вони вирішили тут залишитись. І поскільки перша людина, яка тут поселилась, її звали Кириком, то село назвали Кириківка». «Жив колись один добрий козака на ім’я Коршак. Він жив бідно у своїй землянці серед поля за маленьким хутором. На хуторі жили бідні селяни, у яких крім землі нічого не було, але суворий наглядач збирав з них щомісяця мито і кожного разу більше і більше. Не міг Коршак спостерігати за тим, як знущаються з бідняків і організував чоловіків того хутора у гурт, який грабував проїжджих панів, і віддавали ті гроші бідним. Проте пани не стали терпіти такого і впіймали Коршака. Хто з ним був, він не сказав, а пани його засудили до смерті. Той хутірець люди назвали Коршаків Кут, а нині це село Коршачина, назване на честь козака Коршака» .

Значна частина ойконімів пов’язані із особливостями навколишнього ландшафту чи іншими природними факторами, на які звернули увагу творці назви: Краснопілля, Високе, Глибне, Проходи, Степок, Хвойне, Ясенок, Кам'яне, Валки, Великі Луки, Вершина, Вільшанка, Грушеве, Межиріч, Степне, Ступки, Велика Лука, Великий Ліс, Весела Долина, Холодний Яр, Садки, Скелька, Сосонка, Низи, Зелений Гай тощо. Так, з особливостями місцевої природи пов’язує народна фантазія назву міста Тростянець бо перші жителі поселились на заболоченій місцині, а «раніше тростянцями називали заболочені міста, де росла болотна трава» [2]. Селище Терни й річка Терн, на якій воно стоїть, пов’язані з легендою про батьківське прокляття, яким батько прокляв утікачів – свою дочку й хлопця Терешка, котрий перетворився на терен, бо перегородив дочці дорогу в заможне життя, а дочка стала річкою Терн, на берегах якої розрослися зарості терну .

У селищі Липова Долина ми зафіксували кілька переказів щодо назви, від доволі традиційного: «цариця Катерина II приїхала в наше село, побачила, яке воно красиве од липового цвіту і сама дала назву селу – Липова Долина. А пізніше подарила його гетьману Кирилу Розумовському – бо любила його» до доволі незвичного, заснованого на полісемії: «Давним-давно при Петрі Первому ще літом, як пройшла борьба в Полтаві, розсердили Карла поразкою. Рішив він тоді зустріться з Петром у видолинку, де щас Липова Долина наша. А його ще й не було нічого там, одні дерева й вода. Ждав-ждав Карл в условленому місці й не дождався. А шо руському царю?! Виграв войну і хватить. Загордувався протів Карла і не пішов до нього зустріться. Так Карл дожидався, аж тоді як криконе: «Ето лживая, ліповая даліна!» Ото й пішли слухи, поки й остався видолинок Липовою Долиною. До сіх пор звемо так. А як кричав Карл, думав же друге: шо липова – значить обманчива, ненастояща».

Відбилась також у назвах населених пунктів Північної Слобожанщини історія ремесел та промислів, характерних для України XVII століття: Дігтярне, Дігтярі, Дігтярівка, Дігтярка, Соляники, Бондарі, Клепали, Кушніри, Шаповалове, Лимареве, Пасіки, Рибальське. Знайшли відображення й соціальний стан та рід занять: Стрілецька Пушкарка, Атаманське, Писарівка, Велика Писарівка, Солдатське, Капітанівка, Гусарщина, Воровське, Їздецьке, Попівка, Дяківка, Чернеччина, Протопопівщина, Графське тощо.

Не менш цікавою й змістовною є група топонімічних переказів, які стосуються не населених пунктів, а гідронімів – назв озер чи річок. На Білопільщині побутує переказ про озеро із загадковою назвою Прірва: «Люди розповідають, що на цьому місці було зовсім маленьке озерце. Але одного разу чоловік на возі заїхав напоїти коня. І на тому місці ніби відкрилася земля і озеро стало більшим, а чоловік провалився разом з возом і конем. З того часу це озеро й має таку назву Прірва». В Буринському районі річку Вижицю пов’язують з легендою про видіння палаючого колеса, яке явилось одній жінці, і лише молитва перемогла прояви нечистої сили.

В Охтирці зафіксований оригінальний переказ, який своєрідно тлумачить походження назви Зелене озеро: «В Охтирці стояв при правлінні Катерини ІІ гусарський полк. Перед Великоднем гусарам видали нову форму зеленого кольору. Після служби в церкві на Великдень люди вийшли на майдан і стали чоломкатися, та гусари не стали цього робити. В натовпі городян почулися невдоволені голоси, та гусари відмовилися, тоді кілька дужих парубків схопили найпихатішого за руки й ноги, та й кинули в озеро. Їх підтримали інші чоловіки і тепер гусарів один за одним кидали у воду. Від мундирів це озеро стало зеленим. І відтоді озеро прозвали зеленим».

Серед топоніміки означених районів доволі значний сегмент займають радянські назви, якими були перейменовані у ХХ столітті давні населені пункти. Ці топоніми не пов’язані з історією краю, вони відбивають тодішню загальну практику насаджування імен більшовицьких вождів та комуністичних ідеологем: Перше Травня, Першотравневе, Радянське, Жовтневе, Комсомолець, Майське, Новий Мир, Комісарівка, Ленінське, Іллічівка, Калінінське, Кірове, Восьме Березня, Піонер, Дзержинське, Фрунзенка, Червонопрапорне, Пролетарське, Радгоспне. У цих назвах цілком відсутня не лише регіональна слобідська історична пам’ять, а й українська загалом. Ці та їм подібні назви в системі з іншими засобами, за задумом комуністичних ідеологів, мали виховувати нову зденаціоналізовану породу людей – радянську людину. Лише в окремих випадках населені пункти називались на честь українських митців, творчість яких намагались перевести з національного спрямування в класове і поставити на службу своїй ідеології: Шевченківка, Шевченкове, Шевченків Гай, Грабовське. Жодних переказів, пов’язаних із новими більшовицькими назвами, народ не створив, а в побуті довго, подекуди й до сьогодні, використовував стару народну назву.

Нова доба української державності, на жаль, не позначилась проведенням масової й цілеспрямованої роботи щодо відновлення історичних назв та повернення історичної пам’яті, зафіксованої в топонімах. Незважаючи на політичні заклики та указ Президента про ліквідацію символів тоталітаризму та комуністичного режиму, робота в цьому напрямку навіть не розпочиналась. Справа обмежилась лише перейменування декількох вулиць в обласному центрі Суми, а про села, назви яких несуть явні ознаки комуністичної ідеології та чужої, нав’язаної українцям історичної пам’яті, ніхто ніколи не говорив. Іншою тривожною тенденцією є занепад слобожанського села: багато сіл катастрофічно зменшили своє населення, деякі вже назавжди зникли.

Усе це малює різнобарвну, не позбавлену драматичних нот, картину функціонування історичної пам’яті в топонімах Північної Слобожанщини та пов’язаних із ними переказах, у яких відбилась поетична історія заселення краю та знайшлося місце для яскравих постатей перших поселенців. Ці твори «прив’язують» нас до рідного краю нитками художньої вигадки, у глибині якої жевріє історичний факт, і ми, не завжди довіряючи легенді чи переказу, не можемо встояти перед його простою чарівністю.

У географічних назвах Сумської області знайшла свій вираз поетична душа нашого народу, його радощі і печалі. Кого залишить байдужим назва сіл області: Веселе, Зелене, Голуби, Тополя, Біла Береза, Зелений Гай тощо. Але й тут існують певні особливості і закономірності.Так, на півдні України топоніми з основоювесел(Веселе, Веселий Гай та інші) більше поширені, ніж у Сумській області. На Дніпропетровщині їх майже 30. Звичайні вони і в сусідніх Миколаївській, Донецькій і Кіровоградській областях.
Вивчення топоніміки рідного краю необхідне ще й тому, що часто простота розшифровки тієї чи іншої географічної назви насправді виявляється не настільки очевидною, як це здається на перший погляд. Чисельні в країні Баранівки, Півнівки, Ракова Січ на Сумщині та багато інших сіл і місцевостей названі так не тому, що тут вирощували відповідних тварин, а тому що вони належали колись Барану, Півню, Раку.
А як оспіваний, іншого слова й не підбереш, рельєф області — Вишневий Яр, Сидорова Яруга, Суходіл, Рівчаки, Грунь, Холодний Яр, Великий Яр, Бурчак та інші.
Сумська область з її досить густою гідрографічною сіткою багата на гідроніми. Вони також відбивають у собі природні чи господарські особливості. Поетична річка Ромен і «прагматична» річка Мочулище. Якщо українське словороменще не вийшло з ужитку, то що таке «мочулище», діти вже, напевно, й не знають. Амочило (мочула) —це мілка річка, ставок, болото, неглибоке озеро, де в певному місці мочать коноплі. Такі назви є скрізь на півночі країни — від Волинської до Сумської області. Поширені такі гідроніми і в Росії, Польщі, Чехії, Словаччині, на території колишньої Югославії.
Велика група термінів гідрорельєфу північного сходу України пов'язана з особливостями говірок сіл цього регіону. Так, термін «рівчак» («бурчак») знайшов відображення на карті Сумщини (села Рівчаки і Бурчак). Багато географічних назв означає болотисте місце. Наприклад, «ржавець» — ржаве болото, «баюра» — велика і глибока калюжа, «твань» — в'язка і густа грязь, «рудка » — іржаве болото тощо. Цікаво, що ареал з основоюзалізоперекривається ареалом із словом «ржа», який в свою чергу перекривається ареалом гідронімів з основою «руд». Ці ареали охоплюють не лише Сумську область, але й всю північ країни, а також Прикарпаття, Білорусь, Молдову, Польщу та інші території.
У географічних назвах Сумської області добре відображений і рослинний світ. Це села Тополя, Біла Береза, Соснівка, Тернівка, Вільшанка, П'ятидуб, Ясенове, Чорні Лози тощо.
А які звірі водилися в давнину на Сумщині? Знаючи топоніміку рідного краю відповідь знайти легко:«Водилися тут тури». На це вказує хоча б назва с. Тур'я.
Географічна карта дає відповідь і на питання про рід занять жителів області в минулому. Про це розповість назва сіл Кошари, Пекарі, Пасіка, Токарі, Овеча, Мачулища, Старі Гончарі тощо.
Топоніміка Сумщини розповість і про історію заселення її території, особливо центральних і південних районів. Загальновідомо, що переселенці мали звичай називати нові поселення за назвою сіл і міст своєї Батьківщини. Так, переселенці з України заснували в Сибіру і Казахстані багато Полтавок та Чернігівок. У Америці переселенці із Сквири Київської області заснували поселення Нью-Сквиру. Не є винятком і Сумська область, яка заселялася переважно вихідцями з Правобережної України, зокрема з Прикарпаття, Карпат і Закарпаття. Про це говорить назва сіл Великий і Малий Самбір на Сумщині і міст Самбір і Старий Самбір Львівської області. Але це не єдиний факт. Бойки, гірські українці, живуть в Карпатах, а села Бойки, Бойковщина розміщені в Полтавській і Сумській областях. Особливо чітко проглядають «тіні забутих предків» в чисельних на Сумщині і Полтавщині селах, кутках, вулицях, що мають назву «грунь». Запитайте жителя цих сіл, що означає це слово, і він вам не відповість. Але знають, що таке «грунь», гуцули. Так вони називають горб, підвищення. Та й в рельєфі всі ці об'єкти пов'язані з підняттями земної поверхні.
Топоніміка Сумської області відбиває не тільки далеке минуле, але й порівняно недавні часи та нашу сучасність. Нашарування епох видно на карті області. Серед назв, що народилися багато роківтому, поряд із селами Козацьке, Кобзарі, Графське з'явилися назви радянського періоду — села Перше Травня, Комунари, Радянське, Комсомолець тощо.